Судний День

Довго думав, з чого, власне, розпочати. Котрий з творів викласти першим? Та дивлячись на те, що відбувається у світі, в моїй країні і просто між людьми, вирішив, що нелегка доля авангарду випаде на твір під робочою назвою "Судний День". Тож запрошую усіх, хто бажає, ознайомитися з текстом, та до коментарів. Критика вітається, адже автор не "профі", а лише навчається.
Отже почнемо.

Присвячую усім.

Уявіть собі невеличку планету. Якщо ви бачили фотографії нашої Землі з космосу, то ця планета може вам здатися дуже схожою. Як і Земля, вона спокійно пливе своєю орбітою, так само обертається навколо власної осі і почергово підставляє боки променям, такої ж як і наше Сонце, не надто великої зірки. Єдиною видимою відмінністю є колір, він – сірий.

Із незчисленної кількості супер-свідомостей, котрі заповнюють всесвіт від самої точки Великого Вибуху, аж до того місця, чи місць, котрими всесвіт, можливо, і не закінчується, лише одна звернула свою увагу на цей далекий куточок універсуму. Зараз вона еманувала в свій улюблений образ невисокого темношкірого чоловіка, з кострубатою чорною борідкою та неохайною зачіскою, і розглядала зазначену планету у велетенську лінзу.

Тафарі-Боб, як називала себе супер-свідомість, добре пам’ятав, що колись ця планетка зовсім не була сірою. Давно-давно, одразу після старту зухвалого і амбіційного проекту під назвою «всесвіт», їй назначили блакитний з відтінком зеленого колір. Що ж сталось? Він же, здається, зовсім не на довго відволікся на свої, неосяжні смертним розумом, справи, а тут таке. Боб придивився уважніше.

«Дурні, йолопи, варвари, – бурчав він витираючи ганчіркою ляпки бруду з лінзи, – як так можна, власноруч руйнувати все, що… Ні, не дам. Не дозволю». Тафарі-Боб зібрав необхідні речі в невеличку валізу, розмальовану «пацифіками» і «Ом-ами», натягнув яскраво-жовту олімпійку і кеди, полив вазони з квітами, загасив в попільничці самокрутку і, ніби пірнаючи в басейн, полетів до сірої планети. Розтинаючи атмосферні шари, він тихенько мугикав собі під носа: «Bad boys bad boys watcha gonna do, whatcha gonna do when they come for you».

– Тату! Тату!

– Що?

– Дивись – зірочка впала.

– Ага, красиво. Ти загадала бажання, доню?

– Так.

Раптом, в кількох кілометрах, пролунав вибух снаряду. Чоловік злякано пригорнув до себе восьмилітню дочку, а та пригорнула іграшку – брудного від кіптяви зайчика. «Хочу, щоб все скінчилося», – подумала вона. З очей покотилися дрібні сльози, лишаючи світлі смужки на замурзаному обличчі.

Боб виліз з піщаної ями, утвореної його «посадкою», і озирнувся довкола.

– Та-а-ак, – діловито затягнув він, – і що ми тут маємо?

Картина, якщо відкинути не зовсім нормативні, проте більш відповідні епітети, не надихала. Величезний пляж, доки вистачало погляду, був усіяний різного роду сміттям, переважно поліетиленового походження, та іншими слідами життєдіяльності людини розумної. Праворуч,  за сумними кістяками дерев помираючого лісу виднілися труби якогось великого промислового комплексу. З них валив чорний дим. Затуляючи сонце, він робив пейзаж пастельним, а повітря навколо, здавалося, можна помацати. Ліворуч, аж за обрій, розстилалося море. Хвилі, ніби утворюючи канву, прибивали до берега якусь чорно-буру, маслянисту і неприємну на запах субстанцію.

Десь неподалік почувся жалібний писк. В кільканадцяти кроках, недалеко від лінії прибою, лежала середніх розмірів пташка, її скуйовджене пір’я було вкрито тією самою чорно-бурою субстанцією. Боб завжди більше схилявся до ботаніки, лекції ж з креаційної зоології відвідував вкрай рідко, тож коли діло доходило до творення фауни, він без сорому підглядав у роботи інших деміургів. Та навіть списування, якщо маєш непогану пам’ять, може приносити позитивні результати. Тому, незважаючи на все він упізнав в пташці чайку. Вона поглянула на Тафарі-Боба і пискнула.

– Вбити? Але ж… Ні. Я думаю ми знайдемо інше рішення. Окей?

Боб посміхнувся і клацнув пальцями. Подув вітер. Не шквал, не буревій, а легкий, приємний вітерець, проте на елементарному рівні атомів, кварків, бозонів і чогось там ще, цей вітерець був саме шквалом, навіть смерчем, котрий здатен змінити саму реальність.

Труби промислового комплексу почали засмоктувати дим назад і одна за одною зникати з краєвиду, зелений ліс загомонів мільйонами голосів, а над прозорою чистою поверхнею моря, на фоні блакитного неба літала, вітаючи радісним криком життя, біла чайка. Приємно гріло сонечко. Задоволений результатом Боб, запалив самокрутку і випустив велику хмару сизого диму, що повністю огорнула його та поволі розчинилася у повітрі. Легкий бриз котив піщинки золотим, незайманим пляжем.

– Гниль! Ти тут? – молодик у чорному спортивному костюмі зупинився біля темної, брудної підворітні. Тхнуло сечею та іншими органічними «ароматами». З темряви, застібуючи ширінку, вийшов високий худорлявий чоловік в старих, затертих джинсах, більших на кілька розмірів, ніж того вимагала статура, і в такій само шкіряній куртці.

– Привіт, Каляба, – посміхнуся він молодику гнилозубою посмішкою. З вигляду чоловікові було років сорок, хоча Каляба, місцевий дилер, знав, що Гнилеві не більше тридцяти, просто речовини, котрі приносили залежним «кайф», взамін забирали набагато більше. Молодик переборов гидливість і потиснув простягнуту йому брудну руку.

– Є що? – запитав Гниль.

– У мене то є. А в тебе?

Гниль витягнув з кишені золотого наручного годинника.

– Е нє. Не канає. Добазарилися ж – тільки бабло.

– Нема бабла. Каляба, ну нє гоні, ти ж пацан прохаваний, впариш. Дорожче впариш ніж твоя срань коштує. Каляба, мене ломає в натурі. Будь ласка-а-а, ну я про-о-шу.

– До сраки мені твої ломки. No money – no fanny.

Молодик у спортивному костюмі розвернувся і хотів було вже піти, коли з риком на нього кинувся Гниль, в його руці блиснув ніж. Каляба, звиклий до спілкування з подібним контингентом, не розгубився і відскочив в сторону, готуючись до наступної атаки.

Раптом з підворітні вийшов невисокий темношкірий чолов’яга з кумедною зачіскою. «Бійці» не могли навіть ворухнутися, спостерігаючи, як незнайомець легкою ходою наближається до них із сяючою посмішкою на обличчі. Весельчак забрав у Гниля ніж, замінив шоколадним батончиком і по-приятельськи штовхнув його в плече.

– Все нормально, bro?

Гниль, чий мозок не міг осягнути того, що відбувається, мовчки  кивнув.

– От і cool, – незнайомець, якимось чином, зумів посміхнутися ще більш сяючою посмішкою, ніж до того і покрокував далі нічною вулицею. Ліхтарі, незважаючи на давно втрачені в боях з місцевою шпаною лампи, починали світитися, коли дивний чоловік проходив повз них, а сіра брудна вулиця, здавалося, набувала кольорів. Дув легкий приємний вітерець.

– Семене! Семене!

– Га? Щ-що?

– Що сталося? Ти неначе привида побачив.

– Ні, все нормально, задумався просто. Дурня всіляка в голову лізе.

– Ото все твій нуар, може досить його читати?

– Можливо й так.

Два молодих чоловіки, один в спортивному костюмі, інший в охайних джинсах і чорній шкіряній куртці дійшли до рогу вулиці.

– Ну що, до завтра?

– Ні, Микола, завтра я на тренування не піду.

– Чому?

– В середу захист дисертації – треба готуватися.

– А точно, ти ж казав. Ну тоді успіхів!

– Ага, дякую. Бувай.

– Зідзвонимося!

Семен, коли вже підходив до свого під’їзду і поліз в кишеню за ключами,  намацав там годинника. «Геть забувся про нього, – подумав він. – Треба буде дати оголошення про знахідку».

З двору, огородженого похиленим дерев’яним парканом, лунали п’яні істеричні крики. Це, після чергових посиденьок, сварилася молода родина. За столом перед старою, облущеною хатою, в різних позах спали кілька чоловіків. Оковита працювала як треба, тому навіть галас, котрий здіймала нетвереза білявка, їм  не заважав, тим паче що до таких сцен всі вже давно звикли. Хіба ж перший раз?

Жінка лаялася. Брудно, не вибираючи виразів. Чоловік, опустивши голову, не від розуміння того, про що йому зараз товкмачить дружина, а просто тому, що її важко тримати, мовчав. В хаті, на абияк зліпленому дитячому ліжечку, плакало немовля. Про нього всі забули. Не до нього було дорослим. У них свої, більш важливі справи. А немовля плакало, плакало несамовито і вже, здавалося діло йшло до спазмів а, як наслідок, до асфіксії, коли раптом в кімнаті нізвідки з’явився невисокий темношкірий дядько. Дитя притихло. Йому, на диво, не було лячно від виду незнайомця, а навіть навпаки стало спокійно і, чомусь, трішечки смішно. Немовля кліпнуло великими блакитними оченятами і посміхнулося.

– Ну, і чому малеча плаче? – Тафарі-Боб дістав зі своєї валізи і простягнув немовляті бряцальце.

– Аґу-ґе.

– Не годували?

– Аґу-ґе-ке.

– Цілий день?

– Аґу.

– Ну я їм зараз покажу.

– Аґу! Хник-хник.

– Ні, не бійся – нікого не скривджу.

Боб вийшов з хати саме в той момент, коли чоловік, якому вже увірвався терпець, замахувався сокирою на дружину, що, тримаючись руками за скривавлене обличчя, лежала на землі. Його друзі продовжували спати.

Подув легкий, приємний вітерець.

Марічка догодувала піврічного сина і поклала задоволене немовля в гарненьке ліжечко, власноруч зроблене її чоловіком. Знадвору долинав гуркіт і сміх – це чоловік з кількома друзями ремонтували старий паркан.

– Хлопці! – Марічка стояла на ґанку охайної, вибіленої хати. – Насипаю їсти!

– Добре, котику! Вже йдемо!

– Може вам чогось «гаряченького» до обіду?

– Дякую, люба! Чаю вип’ємо!

Брудний іграшковий зайчик лежав на краю калюжі. Тафарі-Боб підняв його і з цікавістю роздивився. В кількох метрах, під понівеченим уламками снаряду тілом батька, помирала поранена дівчинка.

– Ти прийшов? – ледь чутно прошепотіла вона побачивши Боба. Він кивнув.

– А всі казали, що ти забувся про нас.

– Не забувся.

– Я знала що ти прийдеш, вірила.

Дівчинка заплющила очі і замовкла. Подих застиг.

Тафарі-Бобу хотілося кричати, йому хотілося знищити все, все що сплюндрували ці трекляті варвари. Homo sapiens? Ну може з «гомо» він би й погодився, але аж ніяк не з «сапієнс». Боб зробив кілька вдихів-видихів і заспокоївся. Його обличчя осяяла звична посмішка.

Подув вітер.

Весело поскрипувала гойдалка. Ліза сміялася, пищала і притискала сильніше свого улюбленого іграшкового зайчика, коли батько особливо сильно розгойдував її.

– Тату! Тату! А мама скоро прийде?

– Скоро. Зараз купить в кіоску морозива і прийде.

– Ура-а-а!

Тафарі-Боб задоволено спостерігав, як поступово на планеті зникають сірі плями і вона набуває свого природнього блакитно-зеленого кольору. Він дістав з холодильника банку содової і тільки-но повернувся до спостереження, як банка  випала з його рук – планета знову стала сірою.

– О ні, – зітхнув він. – Як так можна? Ну що ж за варварська раса? Чого вам ще не вистачає? Можливо краще було б взагалі без цих «надто розумних видів»?

Боб запалив самокрутку.

– Ну що ж, хочете вбивати, хочете помирати, мучити і мучитися, хочете судного дня – буде вам судний день!

Він зробив міцну затяжку. Вогник на кінчику його самокрутки розітнув темряву холодного космосу яскравим, неначе народження наднової, спалахом.

В командних пунктах запуску ядерних ракет по всій планеті зчинилися хаос і паніка. Без жодного втручання увімкнулися системи, заблимали індикатори, відповідні протоколи почали виконуватися, а алгоритми запуску прийшли в дію. Ракети покинули свої схованки і попрямували до назначених кожній точок зіткнення. Паніка і хаос в командних пунктах змінилися на гробову тишу, яку порушував лише ледь чутний шепіт: «О, Боже!». В різних куточках світу, різними мовами, але одне: «О, Боже!»

Бог посміхнувся і видихнув.

Подув легкий вітерець.

Якби ракети вміли думати, то думка у них була б одна на всіх. «Що за справи? – міркували б вони собі зараз. – ­Е-е-е, здається, щось пішло не так». Та всім відомо, що ракети думати не вміють. Проте вміють вибухати. І вони вибухнули. Без пафосу, без ядерних грибів і полум’я, без ударних хвиль і масштабних руйнувань. З наближенням до точки зіткнення, кожна з них ніби просто розчинилася, зникла.

Хлоп!

На багато кілометрів, миль та інших  одиниць виміру довжини від епіцентрів незвичайних вибухів повітря ставало якимось дивним, ніби солодким. Життя на планеті зупинилося. Не припинилося, а саме зупинилося. Зробило кілька подихів, наповнило легені солодким повітрям і розреготалося.

Сміялися усі: політики і військові, вчені і митці, багатії і жебраки, дорослі і діти, розумні і не дуже. Сміялися щиро, до сліз, тримаючись за животи і падаючи на землю. Сміялася планета, струшуючи з себе сірий бруд.

Тафарі-Боб витер підлогу, дістав ще одну банку содової, зробив кілька здорових ковтків і задоволений «впав» на канапу. Поруч матеріалізувалось щось схоже на величезний клубок локшини з двома, немов очі, симетрично розташованими тефтелями. На маківці, «щось» мало друшляк.

– Та-а-ак, Джа, – почулося десь з-під друшляку, – знаючи твої звички, я очікував, що ти використаєш, кхе-кхе, трохи інші речовини.

Боб, котрого іноді ще називали Джа,  насупився.

– Ти що, bro! Там же діти.

– Але ж закис азоту, хм-м, а чи не боїшся екологію попсувати?

– Більше ніж вони самі попсували? Ні, все тіп-топ – газ очищений і, до того ж, концентрація не значна.

– А чи не простіше було звичайний, надійний армагедон влаштувати? Так би мовити – ребут?

– Можливо, – потиснув плечима Боб, – та не цікаво. Зруйнувати завжди можна, а от виправити те що є.

– Та хіба ж виправив? – «локшинний» випростав щупальце і почухав під друшляком. – Відсміються і знову за своє візьмуться.

– Я їм «візьмуся». Зміню склад атмосфери – будуть довіку ржати.

– Ех! Може й своїм щось схоже влаштувати, тільки відповідно до мого амплуа.

– Це як?

– Ну не знаю, може виверження кетчупних вулканів, чи цунамі з підливки.

Тафарі-Боб посміхнувся, скрутив папіроску і, зробивши кілька затяжок, віддав її приятелеві. Потім матеріалізував гітару та, акомпануючи собі, заспівав:

«Sun is shining, the weather is sweet

Make you want to move your dancing feet

To the rescue, here I am

Want you to know ya, where I stand».

Уявіть собі невеличку планету. Якщо ви бачили фотографії Землі з космосу, то неодмінно здогадаєтеся, що це і є Земля. Ось вона спокійно пливе своєю орбітою і  поволі обертається навколо власної осі, почергово підставляючи боки сонячним променям. Та придивіться уважніше. Ближче, не соромтеся. Можете взяти лінзу. Ну як? Бачите ці сірі плями?