Мисливці За Часом

Оповідання було написане ще в 2010 році для участі мережевому конкурсі фантастичних оповідань Зоряна Фортеця та видане в журналі "У.Ф.О." №4, 2010 (оригінальний текст). З тих пір я довго думав його доопрацювати згідно з порадами колег по "Фортеці", але все ніяк руки не доходили, як і до написання творів взагалі. Та ось, нарешті, зірки вистроїлися в правильному порядку і те що мало статися, сталося. Хотілося тоді написати щось автентичне, не те щоб прямо таки українське чи слов'янське фентезі, але події відбуваються в землях дуже схожих на наші періоду середніх віків, а що вийшло, як то кажуть, те вийшло.

– А було то давно, ще за царя Гороха, як людей було трохи. Жив тоді на світі чаровник на ймення О́тай. Мудрим і могутнім був він, багато яких знань провідав, багато чому навчився і створив таку штуку, що сила її самих богів налякала. І як второпав О́тай, що накоїв, то й сам сили тієї убоявся, а по тому вирішив він віднести штуку ту за тридев’ять земель, в край далекий, де ніц нема і ніхто не жиє та й заховав її, щоб до рук лихих не трапила.

– Ну а що далі було, дідусю? – задзвенів голосок одного з дітлахів. – Хтось її знайшов?

Дід потягнув люльку, пустив велику хмару диму і, ніби встаючи, мовив:

– Час вже худобу годувати, потім розкажу, якщо не забуду.

– Дідусю, ну будь ласочка, розкажіть, – зацвірінькали дітлахи усі разом. – Ми потім самі нагодуємо, ви тільки розкажіть.

– Ну, якщо так, – посміхнувся він у сиві вуса, – тоді слухайте.

Вже далеко перевалило за полудень, коли дорога привела Іскрена до густо порослого травою берега річки, на якому паслися кілька корів. Місцину цю він знав погано, тому весь час звірявся з картою, судячи з якої, перед ним була річка Гул, а до найближчого поселення лишалося не більше трьох – п’яти верст. Трохи далі по дорозі, Іскрен помітив пастушка – хлопчину років тринадцяти, що лежав у траві і роздивлявся чудернацькі картинки, які малювали хмари.

– Агов, юначе! Диви-но корів не проґав! – гукнув Іскрен. Хлопчина підхопився, злякано глянув на незнайомця, потім на корів і посміхнувся.

– Що ви, дядечко, я  сама пильність, повз мене навіть мураха не проповзе.

– Диви який молодець, – всміхнувся у відповідь Іскрен. – А скажи мені, «пильність» ти моя, чи вірно я до Скитівця їду?

– Угу, дядечко, вірно. Так-от прямо дорогою, до он того пагорба доїдете, – показав рукою хлопчина, – а відтіль і селище видко.

Скитівець – невелике поселення, сформоване навколо прикордонної застави, що входила до низки окраїнних укріплень князівства Улівського на межі з Великим Степом. Розросталися такі поселення напрочуд швидко, навіть незважаючи на періодичні набіги степняків. Тому цілком вірогідно, що через рік, тут можна було б побачити чимале місто, як от Хорсів, котрий Іскрен залишив позаду кілька днів тому. Але поки що, Скитівець мав скромні розміри і од частоколу застави до крайніх дворів було саженів з чотириста, не більше.

Першою спорудою, якою поселення зустрічало гостей, була досить велика корчма. Утримувати подібного роду заклади в цих краях справою було хоч і небезпечною, але досить прибутковою. З одного боку – ніколи не знаєш, коли налетять степняки, та чи зможуть відбити їх ратники із застави, з іншого – окраїнні землі князівства були перетином двох великих торгових шляхів: Східного, або «Пряного», та шляху від Верінгів в Хеллітос – Південного. Тому від ранньої весни, до перших снігів місцевими дорогами тягнулися численні купецькі каравани, яким час від часу потрібно було зупинятися, щоб поповнити запаси фуражу, їжі та води.

До морозів лишалося ще десь чотири місяці, а для «міжнародної торгівлі» це саме сезон, тому перед корчмою було досить людно. Судячи з одягу і мови, до Скитівця завітав караван зі Сходу. Іскрен лишив свою кобилу біля конов’язі і ввійшов до корчми. В приміщенні було на диво тихо, лише кілька столів займали купці, які, вочевидь, віддали розпоряджень своїм робітникам, а самі вирішили скористатися гостинністю господаря і відпочити. Ще за одним столом сидів кремезний, схожий на ведмедя чоловік. Довга борода, заплетена в дві коси, прикраса в формі Мйольніра на шиї і могутня статура, не лишали сумнівів – це верінг – найманець з північних островів.

– Стенар? – підійшов до верінга Іскрен.

Здоров’як відірвався від їжі і спрямував погляд своїх блакитних очей в сіру, безвиразну порожнечу очей незнайомця.

– Стенар із Хродгарду, – з легким акцентом відповів здоровай, вказуючи Іскрену на лаву навпроти. – А ти, мабуть, і є той в’єлус, про котрого розповідав  Басса? Іскрен, якщо я не помиляюся?

– Не помиляєшся, – Іскрен зняв з плеча дорожню сумку і сів навпроти.

– Взагалі то, коли він говорив про в’єлуса, – продовжив Стенар, – я уявляв сивого старця з довгим корявим посохом, в сірому мотлоху, а ти щось геть на такого не схожий.

Vielus’ом верінги називали людину таємних знань, відаючого, а простіше кажучи – чаклуна. Загальному ж уявленню про чаклунів і те як вони мають виглядати, Іскрен дійсно відповідав мало: з виду не старий – років тридцять – тридцять п’ять, з довгим русим волоссям, вдягнений в шкіряний сегментний нагрудник поверх чорної сорочки. Замість посоху мав короткий акінак на поясі. Його приналежність до магічного цеху видавав лише срібний медальйон у формі восьми променевого сонця, в центр якого було інкрустовано великий бурштин  з повітряним інклюзивом.

– Чародії теж бувають спочатку молодими. – всміхнувся Іскрен. В цей час до них підбіг служка і вклонився новому гостеві:

– Пан щось будуть замовляти?

– Яєчню на салі і два кухлі меду, – відповів чаклун, потім глянув на верінга  і додав, – Три кухлі.

– А де ж Лис? Він же в листі казав, що чекатиме мене тут, навіть карту прислав, щоб я не заблукав.

– Лис? – здивувався Стенар, прожовуючи шматок крільчатини. – А-а, Бассарей! А що, влучне прізвисько. Рефурінн. Ха! Наш ярль давно думав, на кого він йому схожий.

Принесли мед, тож, як водиться, випили за знайомство.

– І все таки, де він? – витираючи губи мовив чаклун.

Верінг не встиг відповісти, двері корчми відчинилися і в них показався невисокого зросту чоловік, круглолиций, з рідкою рудою борідкою і маленькими хитрими оченятами. Коли його погляд впав на стіл, за яким сиділи Стенар та Іскрен, чоловік розцвів посмішкою:

– Іскрен, filos! Як добре, що ти вже тут, – Лис, він же Бассарей, а відтепер ще й Рефурінн, сів поруч з ними. – А я тут вирішував питання про охорону мого фургону, поки ми не повернемося. Місцевий воєвода виявився досить чемною і не дуже жадібною людиною, тому добро своє я відвезу до самої застави, хе–хе. Отже, якщо є якісь зайві, не потрібні в дорозі речі, можеш лишити у мене в фургоні, з тебе, Іскрене, навіть плати не візьму, – всміхнувся він.

– Дякую за турботу, – посміхнувся у відповідь Іскрен, – зайвих речей нема, та все ж хотілося б почути…

В цю мить до них підійшов служка з  яєчнею, чим спробував скористатися Бассарей і, підводячись мовив:

– Ну добре, ви тоді доїдайте, допивайте, а я поки закінчу ще з кількома організаційними моментами, бо до заходу сонця маємо вже рушити.

– Е ні, друже, – притримав його за плече чаклун. – Для початку розкажи, хеллитська ти мордо, якого дідька я мав плентатися в цю глушину? Що ти тут таке знайшов? Чому так поспішаєш? Я не збираюся просто так лізти в якусь халепу. Давай, не соромся – розповідай.

– Правильно в’єлус каже, – заговорив верінг, – Ти й мені обіцяв, що коли всі зберемося, то розкажеш суть справи. Ну, ми тепер, нібито, всі. Слухаємо.

Лис зам’явся, озираючись на інших гостей корчми. Всі були зайняті своїми цікавими розмовами і ніхто на них не звертав уваги. Проте це здалося йому малопереконливим, тож він заговорив дуже тихо, ледь не пошепки:

– Добре, добре. Тільки спочатку скажи, Іскрене, чи не маєш ти в запасі якогось фокуса, аби нас ніхто не підслухав?

Іскрен дістав із закріплених на правому чоботі піхов ножа, накреслив на столі незрозумілий знак та щось прошепотів.

– Віщай. Конспірацію гарантую – все буде чутно тільки за цим столом.

Бассарей знову окинув присутніх недовірливим поглядом, але тепер більш впевнено почав «віщати»:

– Чи чули ви колись таке ім’я, як Владика О́тай?

– О боги! – зітхнув Іскрен. – Наш Бассарей здається з ґлузду з’їхав. Розумію до чого ти ведеш, але, Лисе, це ж просто казка, легенда, вигадки. Так дійсно жив колись давно кудесник на ймення О́тай, і правда силу він мав чималу, але про те, що він створив якусь там «річ» нічого окрім казок не говорить. Та й жодна з них не дає опису того предмету. А отже, вірогідність його існування дуже невисока.

Стенар кашлянув, звертаючи на себе увагу:

– Я, все ж не чаклун і не відун ніякий, тож мені не відомо ні хто такий ваш О́тай, ні що він там зробив таке важливе, та, може, розповісте.

– Розповісти про що? – хмикнув чаклун. – Хіба про те, що Лис просто захопився казками і згадав одну з них, про великого і мудрого, як ти там кажеш, в’єлуса, котрого звали О́тай. Згідно цієї, наголошую, казочки, він створив щось, що наділяло власника силою богів. Проте він вирішує, що краще заховати свій винахід куди подалі, і успішно це робить, а потім зникає й сам. Та так гарно він заховав своє добро, що вже більше двохсот років знайти його ніхто не може, ну окрім звісно Лиса, який, без сумніву, за два-три кроки до того.

– Хто б казав, – скривився хеллит. – Іскрене, тобі як нікому має бути відомо, що в «кожній казці є частка істини», а іноді ця частка більша ніж все інше. Чи не ти знайшов славнозвісне Світ-дзеркало, чи не твоя заслуга, що князівським садом в Новиті гуляє золоторогий олень, чи не ти добув князю Ємилаю Щучий Перстень. Багато чого ще я можу тобі нагадати, того, що було казками, а ти, іноді не без моєї допомоги, довів його істинність. Так чому ж казка про «річ» О́тая, не може бути так само перетворена на правду?

Іскрен добре пам'ятав всі ці свої «подвиги». А ще він добре пам’ятав, що Світ-дзеркало було «славнозвісним» і дивовижним артефактом лиш для тих, хто в чарівних справах був повним профаном, адже кожен адепт, котрий досяг хоча б третього рівня посвяти, з легкістю міг би створити подібне дзеркальце. Новитський золоторогий олень, чиї роги були не те щоб золоті, а скоріше жовтуваті, просто мав якусь рідкісну хворобу. А перстень, створений Божевільним Щуком, котрий Іскрен добув для Мохошського князя Ємилая, земля йому пухом, взагалі поводив себе абсолютно не передбачувано. Та з винаходом О́тая, йому гадалося, все було набагато складніше.

– Тому що, як навіть ця «річ» існує насправді, – відповів він. – то краще, хай вона лишається там де її заховали. Адже чаклун такої могутності, нічого просто так не робить. Значить не має вона більше світу білого бачити і я тобі, Лисе, шукати її не допоможу, бо знаю, що навряд від тебе «річ» потрапить до хороших рук. А ти уяви, що може статися, якщо ця штука дістанеться, ну скажімо…

– Великому Хану, – закінчив замість чаклуна Лис. – Можеш мені не повірити, можеш вважати мене лише бездушним торгашем, але я не шукаю власної вигоди. Мені достеменно відомо, що Великий Хан веде активні пошуки О́таєвого винаходу. Я ж хочу дістатися до нього, раніше ніж це зроблять люди Хана. А потім… Ну потім можу тобі віддати. Ти вже точно знайдеш вірне застосування тій штуковині.

– Навіть так? – здивувався Іскрен.

– Навіть так. Я, на відміну від декого, друзям довіряю. Тому повторюю, що цю «річ» можу віддати тобі, мені ж вона не потрібна, я просто намагаюся не допустити, щоб її отримав Великий Хан.

– А з чого ти взяв, що люди Хана шукають «річ» О́тая, і, якщо вони її дійсно шукають, то чому саме в цих краях?

Лис дістав з сумки і поклав на стіл невеличкий клаптик пергаменту. Іскрен взяв його в руки і розгорнув. Не часто оточуючим доводилося бачити в його очах такі відверті прояви емоцій, але зараз стримати свого здивування чаклун не міг. Почерк і характерну монограму до цього він зустрічав лише в трьох рукописах, які йому довелось прочитати під час навчання, і всі три належали руці Владики О́тая. На пергаменті було зображено дві криві лінії, які об’єднувалися в одну, а формою дуже нагадували річку Бож і її притоку – Гул. При тому лінія Гула, була товщою, хоча мало б бути навпаки. Поруч з малюнком містився напис:

«Хай діти Хеллена у вічнім сні своїм

Устережуть, що світу бачити не має.

Бо хоч без злого наміру творив,

Буття основи витвір мій хитає.

Великому Влесу во славу, його покірний слуга О.»

– Ти хочеш сказати, що це ключ до сховища, – скоріше ствердив ніж запитав Іскрен.

– Хто знає, треба перевірити, – розвів руками Лис. – Може це просто нісенітниця, написана рукою вже божевільного на старість років кудесника, а може й ні.

– Судячи з малюнку, схованка має бути десь в басейні Гула, – мовив чаклун. – Сини Хеллена, тобто ви – хеллити. У вічнім сні, безсумнівно значить, що вони мертві, отже це має бути некрополь, або ж місце бою чи…

– Руїни давнього поселення–колонії, – продовжив Бассарей. – Я бачу, filos, нарешті в тобі прокинувся інтерес. Це добре. І я спробую посилити його. У мене є карта, складена моїм співвітчизником, істориком і мандрівником Геродієм, якщо є бажання колись познайомлю. Так от, на цій карті зображені всі сучасні хеллитські колонії, а також ті, що існували тут протягом більше ніж дев’ятисот років. Згідно цієї карти, на берегах Гулу було засновано лише три поліси, але два з них були зруйновані не так давно, десь сто – сто п’ятдесят років тому. Нам вони відповідно не підходять. А от лишень в двох днях шляху на південь од Скитівця, знову таки згідно цієї карти, має розташовуватися колонія Елпіс, точніше те, що від неї залишилося після нападу кочівників, який стався біля чотирьохсот років тому. Розумієте до чого я веду?

– Постій, Лисе, не підганяй. Скажи, а звідки в тебе цей пергамент?

Хеллит, без краплі сорому, підтягнув до себе Іскренову кружку з медом і зробив кілька ковтків.

– Ну знаєш, – всміхнувся він, – якщо я почну кожному відкривати свої професійні секрети, то не довго протримаюсь «на плаву».

– Так, давай-но без жартів, – спокійно мовив Іскрен, але погляд його зробився жорстким і холодним. Бассарей добре знав цей погляд, його природу та неприємні наслідки для того, на кого він спрямований, тому вирішив не випробовувати долі:

– Гаразд, без жартів. Трохи менше ніж пів року тому, я зупинився на кілька днів у Візані. Ясна річ – столиця імперії, купа різного люду – можна і підзаробити. Візанці мене знають добре, то ж коли я в місті і комусь щось потрібно з приводу усілякої древності чи диковини, всім радять мене. Так сталося і тоді. На другий день мого перебування у Візані, до мене завітав один чоловік, звичайний такий собі караванник, які з Ідрісу спеції возять. Та настільки він вже виглядав звичайно, точніше намагався так виглядати, що я одразу зрозумів – щось тут не так. У мене, знаєте, нюх на всілякі підступи.

– А то, ­– вставив чаклун, – шахрай шахрая чує.

Бассарей зробив вигляд, що не почув глузування і вів далі:

 – Так от, цей тип попросив встановити приблизну дату і справжність певного документу, думаю вже здогадалися якого. Ясна річ, я зіграв процес перевірки артефакту і зробив висновок, що то є якийсь жарт, що матеріал дійсно древній, але чорнилам не більше двадцяти років і що за таку дрібничку можу дати не більше тридцяти драхм, як за гарну підробку під давнину. Незнайомець відмовився і пішов, але тридцять драхм виявилися достатньою платою для базарних злодюжок. Окрім пергаменту в гамані, що вони мені принесли я знайшов ще дещо, – Бассарей протягнув чаклунові невеликий шкіряний капшук.

– Пайцза Великого Хана, – зітхнув Іскрен, коли дістав з капшука невелику золоту пластину.

– Ага, – підтвердив хеллит, – та ще й не просто якась там торгова пайцза, ні. Це – Золотий Сокіл, а він надає власнику надзвичайних повноважень на всіх землях Каганату. Тепер бачиш – це не маячня старого Бассарея, – він зробив ще кілька ковтків і повернув кружку Іскренові. – Справа серйозна, навіть дуже. І так вже боги розпорядилися, що саме ми маємо зайнятися нею, і якомога швидше. Так що, filos, ти з нами чи ні? Якщо ні – я і Стенар самі спробуємо, якщо так, то час збиратися.

Чаклун відпив трохи з кружки, обережно склав пергамент і підсунув його хеллиту.

– Значить домовилися – «річ» моя?

Бассарей посміхнувся, погладжуючи свою борідку і потиснув протягнуту чаклуном руку:

– Домовилися!

Багато різного люду в торговий сезон проїздить через Скитівець – купці, воїни, мандрівні бояни, волхви, розбійники. Хто зупиняється на кілька днів, хто, відпочине, закупить провіанту і одразу рушає далі. Тому нікому не було діла до трьох мандрівників, які в ніч покинули містечко і попрямували на південь, ніхто не звернув на них уваги. Майже ніхто.

– От скажи мені, в’єлусе, – верінг порівнявся з Іскреном, а їх коні привітно фиркнули один одному, – щось ніяк до мене не дійде. Якщо ця ваша «річ», така сильна і небезпечна штука, а О́тай такий могутній і мудрий, навіщо ж він сам лишає підказку, де її шукати?

– Ну, як тобі пояснити, – задумався Іскрен. – О́тай був, без сумніву, відаючим дуже високого рівня. Його свідомість досить сильно відрізнялася від свідомості простої смертної людини. А більшість відаючих такої сили не тільки розмовляють метафорами та алегоріями, вони так само думають і чинять, тому зрозуміти їх істинну мотивацію досить важко, навіть таким адептам, як я.

– А простіше? – почухав потилицю Стенар.

– Не знаю. Так влаштує?

Верінг посміхнувся, але нічого не відповів.

Їхали всю ніч, та спати ніхто не хотів – по-перше: заважали крики, плач і стогін полуночниці, яка волочилася за ними майже до світанку, але не наближалася, мабуть відчуваючи присутність чаклуна; по-друге: подіяло тонізуюче зілля Іскрена, яким він напоїв товаришів. Тож до ранку компанія успішно подолала майже сотню верст. По розрахункам Лиса, якби вони продовжували їхати далі в такому ж темпі, то ще до заходу сонця дісталися б пункту призначення – руїн Елпіс. Але, якщо їх в тонусі тримало зілля, то коням, нажаль, потрібен був відпочинок. Тому, коли шлях звернув вліво від їхнього курсу, одностайно було вирішено спуститися до берега річки і дати коням напитися та поскубти трави.

Бассарей, попиваючи з бурдюка розбавлене водою вино, прийнявся вивчати карту колоній, Іскрен намагався увійти до стану «священної тиші», щоб заспокоїти потік думок і почерпнути трохи енергії від ріки, а Стенар, в свою чергу, активно перешкоджав його потугам:

– В’єлусе, чуєш?

– Гм?

– Я тут подумав: руїни ж часто приваблюють різних шукачів скарбів, тож чи не може статися так, що наш «скарб» вже давно кимось знайдений? Можливо той хтось навіть не підозрює, яка важлива штука у нього в руках. А ми приплетемося і не знайдемо нічогісінько.

– Таке теж може статися, не виключаю, – відповів Іскрен. – Але щоб знати напевно, потрібно спочатку доїхати туди. Та все ж я сподіваюся, що Владика О́тай продумав певну систему захисту від таких випадковостей.

– Іскрен? – продовжив після недовгої паузи верінг.

– Що?

– А там можуть бути якісь магічні загадки, як в казках?

– Можуть.

– А пастки?

– Угу.

– І що ж ми тоді робитимемо?

– А от для того з вами і їде чаклун, якому, до речі, не завадило б трохи спокою.

– Добре, мовчу.

Мовчав Стенар добросовісно, але не довго:

– Агов, в’єлусе?

– Ну що?!

– А там можуть бути чудовиська чи демони, чи ще яка потойбічна гидота?

– Боїшся? – всміхнувся Іскрен.

– Я просто звик воювати з людьми, – трохи ображено продовжив верінг, – а якщо там будуть якісь потвори, то я навіть не знаю, що мені робити, як діяти, куди цілити.

– Будеш їх відволікати, у тебе це гарно виходить.

Стенар щось незадоволено забубонів собі під ніс, вмощуючись зручніше на траві спиною до всіх, але задавати питання перестав.

Після десь півгодинного привалу, рушили далі. Іскрен і Бассарей їхали мовчки, кожен поринув у власні роздуми, верінг, який не вмів довго ображатись, наспівував одну з бойових пісеньок свого народу. На скільки чаклун розумів спрак – мову верінгів, там йшлося про дракар, море, героїчну смерть і саван з вітрила. Хеллит з кожною верстою ставав все більш стурбованим – постійно озирався, намагаючись щось розгледіти на горизонті позаду. Поступово його стурбованість передалася і Стенару.

– Це мені одному так здається, що за нами хтось їде? – нарешті заговорив Бассарей.

– Ні, не тільки тобі, – відповів верінг.

– І не просто здається, – додав чаклун, котрий ще на привалі під час медитації відчув відгомін чужої, недоброї волі, але вирішив завчасно не турбувати товаришів. – «Хвіст» цей за нами, мабуть, аж від Скитівця тягнеться. Як вони тільки вчора на полуночницю не натрапили?

– Шкода, що не натрапили, – зітхнув хеллит.

В повітрі повисла гнітюча напруга. Здавалося, що от-от стане чутно глухий стукіт копит і все почнеться, але переслідувачі не поспішали явно виказати свою присутність, а тим більше зав’язати бій. Вони зберігали дистанцію, чогось чекали. Але чого? Це питання ні як не йшло Іскренові з голови.

Коли сонце на заході торкнулося землі, заливаючи небосхил червоним, компанія вже підіймалася пологим схилом великого яру. Лис вкотре звірився з картою Геродія і зробив висновок, що до Елпіса лишалося верст десять, може п'ятнадцять. Вирішили останній відрізок здолати якомога швидше, поки сонце ще зовсім не сіло, тож пришпорили коней і пішли галопом.

– Пішли галопом, Аджерха-бей, – підвівся із землі молодий степняк. – Мабуть чаклун нас «прочуяв».

– Значить ми не помилилися, – посміхаючись відповів чоловік у дорогому юшмані, дуже схожий на мешканця Ідрісу лицем, але з гострим поглядом «дітей степу».

– Наздоганяємо?

– Ні, просто підемо трохи швидше.

Невдовзі попереду, в червоному світлі сонця, котре вже майже до половини сховалось за обрій, почали виднітися кістяки хеллитських будівель, зруйнованих часом, погодою і людьми. Ось він давній поліс, до якого вони так поспішали. Ще кілька хвилин і вони виїдуть на пагорб, де колись розташовувався акрополь, а потім… А що потім? Іскрен розумів, що не буває нічого простого. Ні він не вірив у те, що люди шукали цю «річ» два століття, а вони от так просто візьмуть і знайдуть. Такого не може бути. Та й ті, що позаду, про них також не слід забувати. Чому вони тримають дистанцію?

Щойно компанія, минаючи численні залишки господарських будівель, зарослих степним чагарником, місцями від яких лишися тільки фундамент, дісталася акрополя, за їх спинами почувся гуркіт копит переслідувачів. Верінг розвернув коня і, притуливши руку до лоба, пригледівся.

– Невеликий загін, чоловік десять – спокійно мовив він, відкріплюючи зі спини круглого щита і вдягаючи його на руку. – Ну що, настав час мені відпрацьовувати свої гроші. Думаю справимося. В’єлусе, є в тебе якісь фокуси на такий випадок?

– Навряд нам доведеться з ними битися, не для того вони за нами їхали, – відповів чаклун.

– А для чого?

– Щоб не дати повернути назад.

– Ти хочеш сказати, що…

 Стенар договорити не встиг, вмить повітря навколо них заскрипіло десятком натягнутих луків, а одна стріла встромилась в землю прямо перед конем Стенара, явно даючи знак «не рухатись». З–за зруйнованих стін та з чагарників почали підійматися фігури в степняцьких халатах.

– Здається ми потрапили в пастку, – констатував хеллит.

– Однозначно, – підтвердив чаклун.

– Ти можеш щось зробити? – запитав в нього верінг.

– Можу – повільно підняти руки і не рухатися, якщо не хочете бути схожими на їжаків, то і вам раджу.

Вони так і зробили.

З–за однієї із споруд на гарному саврасому жеребці виїхав командир лучників. На ньому був бектер з золотими різьбленими пластинками, металевий гостроверхий шолом з бармицею, що закривала шию, прикрашений на верхів’ї кінським волосом. Одним словом все говорило про його досить високий чин.

– Нарешті! – хоч і з сильним акцентом, але венейською заговорив «командир». – Нарешті ми вас дочекалися. О, перепрошую, геть забув представився, я – нойон Джирогатай, тумен-бакши Великого Володаря Степу, Кагана Тему. Але ви називайте мене просто Чжебе, як і всі. Можете опустити руки, я ж маю надію, що ніяких дурниць чинити ви не будете, мої дорогі гості.

Нойон скочив з коня, віддаючи повіддя одному з солдат і вказав «гостям», що ті також мають спішитись. Іскрен, Лис і Стенар опустили руки і повільно злізли з коней, яких одразу відвели в сторону.

– Ваша слава, Іскрен-бей, – продовжив Чжебе, – йде попереду вас. Не маю жодної підстави сумніватись у ваших чаклунських здібностях, але звертаюсь до вашої розсудливості – не варто їх застосовувати, чи встигнете ви, чи ні, а мої нукери встигнуть нашпигувати ваших друзів стрілами.

В цей час гуркіт копит наблизився і на пагорб виїхали одинадцять вершників на чолі з Аджерхою.

– Ось він, – шепнув Іскренові Бассарей, – той тип з Візани.

Новоприбулі спішились, а їх ватажок підійшов до нойона і вклонився.

– Дозвольте вас познайомити, – Мовив Чжебе, даючи новоприбулому знак підвестися, – мій вірний воїн Аджерха, чи краще вже сказати тисячник Аджерха. Хоча ви, бек Бассарей, думаю, знайомі з ним, – нойон посміхнувся. – Чому ви так нечемно обійшлися? Але я пробачаю, бо всі ваші дії абсолютно відповідали моїм очікуванням, а я це люблю. Самі того не знаючи ви привели мені одного з кращих спеціалістів, шановного Іскрена. Ви ж, пане чаклун, також маю сподівання не розчаруєте мене. Розумієте, Кагану і мені особисто дуже потрібна ваша допомога. Думаю ви здогадуєтеся яка?

– Так, нойон, здогадуюся, – відповів Іскрен. – Вам, якимось чином дісталася карта, яку намалював О́тай, якимось чином ви, чи Великий Володар Степу дізналися, що це за документ, якимось чином ви також вірно визначили місце, про яке говорить карта, але саму схованку ви знайти не можете.

– Вірно, Іскрен-бей, вірно. Дивно, що з вашою проникливістю ви не відчули пастки і не зрозуміли цього всього раніше. Але то не важливо. Важливо, що зараз ви тут і допоможете мені. Я чудово розумів, що жодна ціна не змусила б вас погодитись на співпрацю, тому довелося вас сюди заманити. Але зараз обіцяю, коли ми знайдемо те, що заховано десь в цих руїнах, я відпущу вас і ваших друзів цілими і неушкодженими. Навіть більше того – ви отримаєте щедру винагороду від імені мого Повелителя, адже він не забуває тих, хто йому допоміг. А ви бек Бассарей, до того ж можете обміняти вкраденого вами золотого сокола, на торгову пайцзу і вільно мандрувати Великим Улусом без всіляких перешкод. То яке ваше рішення, Іскрен-бей?

– А у мене є вибір?

– Вибір завжди є, – посміхнувся нойон. – У вашому випадку, він просто очевидний – або співпраця і винагорода, або… – він вказав на нукерів з націленими на них стрілами.

– Дійсно очевидний, тоді думаю я не стану вас засмучувати і погоджуся. Одне прохання, я обіцяю не чинити «дурниць», тільки накажіть своїм людям прибрати луки.

Нойон виконав прохання чаклуна, але перед тим нукери відібрали у них зброю.

Оскільки вже стемніло, пошуки було вирішено розпочати завтра. А поки люди Чжебе поставили великий намет для свого господаря і менший для його «гостей», який оточили охороною. Всю ніч Іскрен спав погано і прокидався, а коли засинав бачив один і той самий сон: невідомі краї, що палають вогнем війни, величезна армія, на чолі з полководцем у коштовному вбранні, поруч з яким їхав Чжебе і ще три схожих на нього вбранням і поставою воїни, потім з’являвся старець, який щось шепотів полководцю і передавав йому клапоть пергаменту. Після, снився цей же старець на фоні зоряного неба, сузір’я на якому то набували знайомих форм, то ставали зовсім чужими. Старець сміявся божевільним сміхом, який поступово перетворювався на зміїне сичання, а дід на змію, яка скручувалася у кільце і починала ковтати свого хвоста.

– Не спиться? – почувся голос Лиса. Говорив він хеллитською, справедливо сподіваючись, що охоронці навколо намету її не розуміють.

– Не дуже, – відповів чаклун також хеллитською.

– Вибач що втягнув тебе в це діло. Я не думав, що все так обернеться.

– «Так вже боги розпорядилися» – твої слова. Я й сам молодець, план нойона не те щоб надто вже складний, можна було і раніше здогадатись.

– Що тепер робитимемо?

– Шукатимемо те, за чим приїхали.

– А потім? Просто віддамо? Я не впевнений в тому, що нойон нас відпустить. А якщо і відпустить, ти уявляєш, що може статися коли «річ» потрапить до Кагана. Іскрене, ти ж сильний чарівник, хіба ти не можеш щось зробити.

– Що?

– Не знаю. Ну там перенести нас кудись, відкрити портал.

– Портал? Можу. Але, на жаль, я не настільки сильний, як ти думаєш. Тому портал може стати для вас гіршим виходом ніж стріли степняків.

– Зрозуміло. Тоді, хай як не пафосно це звучить, я готовий пожертвувати собою. Коли ми знайдемо ту «річ», втікай з нею сам, пообіцяй.

– Побачимо.

– Пообіцяй!

– Добре, Лисе.

Зранку їх розбудив голос Аджерхи, який ввійшов до намету і голосно скомандував:

– Вставайте! – потім більш спокійно з напускною чемністю додав. – Тумен–бакши чекає на «дорогих гостей».

На диво намету нойона вже не було, а сам Чжебе, разом з купкою своїх воїнів сидів біля вогнища і щось посьорбував з піали.

– А! Ви вже прокинулись. Добре, добре, – нібито навіть щиро посміхнувся нойон. – Ну тоді прошу, розділіть зі мною сніданок, перед тим як розпочнемо пошуки.

Сніданок у полководця Великого Хана потрібно сказати був не царський, а суто похідний, військовий: в'ялена і міцно просолена баранина, сухофрукти та кумис. Швидко, калорійно, зручно – основні якості їжі справжнього воїна.

Поки снідали, Іскрен все таки наважився задати Чжебе кілька питань, які по-перше просто зачіпали його цікавість, а по-друге можливо допомогли б в пошуках схованки:

– Шановний нойоне, чи можу я запитати у вас де що?

– Звісно, Іскрен-бей. Я так розумію, що це стосується справи?

Чаклун злегка кивнув в підтвердження.

– Тоді слухаю вас.

– Скажіть мені, нойоне, а звідкіль у вас, точніше у Великого Хана, цей документ, який нас всіх сюди привів? Річ в тім, що можливо в тому, як він до вас потрапив можуть бути теж підказки.

– Розумію, – нойон випив трохи кумису і продовжив. – Потрапив він до рук Кагана випадково, хоча в кожній випадковості можна знайти поміч Духів. Так от, під час Хорсемської кампанії, думаю ви чули, що такої держави вже не існує, – з неприхованою гордістю в очах, посміхнувся Чжебе, – ведучи разом з Каганом свої тумени Чорними Пісками, на шляху ми натрапили на старого сивого дервіша. Мій Повелитель має особливу слабкість до таких старців, вважаючи що вони володіють мудрістю і давніми знаннями. Тому старця він наказав проводити в його шатер. Пропонував йому тенге, їжу, коня, але дервіш відмовився. Та за благородне бажання Кагана допомогти, він вирішив подякувати і передав йому той пергамент.

– Старець щось сказав при цьому? – поцікавився Іскрен.

– Напевне, але він сидів дуже близько до Повелителя і говорив так тихо, що просто шипів, а не говорив.

Чаклун згадав свій сон – того старця, що перетворювався на змію, країну в вогні, полководця. На якусь мить він відчув в своєму мозку чужу присутність, ніби хтось щось шепоче. Очевидно, він не проконтролював вираз обличчя, бо нойон запитав:

– Щось не так, Іскрен-бей?

– Ні, просто задумався, як ця інформація може мені допомогти.

– І що ж?

– Нажаль ніяк.

– Прикро, – зробив сумний вигляд Чжебе. – Ну а ще що ви хотіли запитати?

– Не скільки запитати, скільки попросити дозволу, застосувати свої здібності, для виявлення яких не будь магічних слідів в цій місцині.

– Я сподіваюсь на вашу  чесність, Іскрен-бей, і на те що не буду жаліти про своє рішення. Тому кажу – так.

Іскрен відійшов трохи далі від табору, але так щоб нукери нойона не втрачали його з поля зору і сів на землю. Ноги підібрав під себе, а руки поклав на коліна долонями до гори і розслабився. Поступово він звільнив голову від думок і досяг стану «тиші», сповільнюючи всі процеси свого організму і зводячи їх до мінімуму. Слідом за цим, чаклун почав концентрувати увагу на уявному вогні, що мерехтів в срібній оправі його медальйону. Вогонь посилився, став більш відчутним і Іскрен впустив його в себе, розливаючи по всьому тілу, до кінчиків пальців, заповнюючи кожну клітину і ось чаклун сам став вогнем а вогонь – чаклуном. Слідом за цим, він почав хвилею розганяти полум'я, захоплюючи ним всю територію Елпіса. Чаклун намагався побачити, почути, просто уловити хоча б щось незвичне, не відповідне і він відчув. Коли полум'я-свідомість досягнуло залишків храму на самій вершині пагорбу, Іскрен почув вже знайоме йому сичання. Воно ставало все сильніше, ближче і здавалось зараз він побачить ту змію, як раптом ніби щось вдарило його по потилиці і непритомний, він звалився на землю. Але перед тим як втратити свідомість, в сичанні розчув слова: «Початокх–х–х і кінец–с–сь – с–с–суть не рос–с–сдільні і в кош–ш–шній миті є вони с–с–сокриті…».

Іскрен розплющив очі і підвівся. Голова страшенно боліла, ніби й справді хтось вцідив йому міцного стусана. Над ним стояли Чжебе, з трохи стурбованим виглядом, Аджерха зі злобною посмішкою, блідий Бассарей і Стенар з вже порожнім цебром.

– Ну ти й налякав нас, в’єлусе, – заговорив верінг. – Я думав тебе вже Хель поглинув.

– З вами все добре, Іскрен-бей? – поцікавився нойон.

– Так, пане Чжебе, все добре. Не будемо зволікати, я знайшов слід – в храмі.

– Мої люди прочесали його вздовж і поперек – там нічого нема.

Чаклун, з допомогою Лиса і Стенара підвівся:

– Має бути. Ваші люди чогось не помітили.

Храм був колонадою, колись вкритою дахом, який тепер великими шматками валявся на підлозі, як і більшість колон. Єдиним, що більш менш зберіглося була скульптура, котра зображала бога Ерміса. Більше двох годин пошуків виявилися безрезультатними. Пробували навіть зрушити постамент з Ермісом, але марно – він виявився надто важким і ніби вріс в підлогу. Одним словом, не було жодного натяку на схованку.

– Я ж кажу – тут нічого нема, мої люди вже перевіряли, – підійшов Чжебе до Іскрена, який вмостився на одному з уламків колони і про щось думав.

– Ні, нойоне, має бути. Я це точно відчув. Ми чогось не помічаємо, – відповів чаклун і продовжив роздуми. «Має бути якийсь ключ, якась підказка, – думав він. – Якщо О́тай створив цю карту, то не міг не залишити інших натяків».

– Лисе! – гукнув Іскрен. – Ану дай мені той пергамент.

Хеллит вручив йому карту і чаклун ще кілька разів перечитав текст, спробував знайти в ньому якусь криптограму, магічне письмо чи що не будь подібне і таки знайшов.

– Во славу Влесу, його скромний слуга… – зачитав він вголос. – Слуга!

– Ну і що з того? – здивувався Бассарей. – Ви ж відаючі вважаєте своїм покровителем Влеса, що тут дивного?

– Так, – відповів Іскрен, – вважаємо, але ми його учні, діти, послідовники, та ні в якому разі не слуги. Не міг О́тай вважати себе слугою, навіть бога – це не правильно. А отже і тут, в храмі має бути щось не правильне. Придивись, Лисе, нічого не бачиш?

– А що тут може бути неправильного? Це торгова колонія, тому тут храм Ерміса – покровителя торгівлі, ось власне сам Ерміс, в сандаліях, з кадуцеєм, все вірно. Ось на постаменті фрески його діянь: тут він краде корів у Феібоса, тут він з богинею Атеміс… ну не важливо, тут – вчить людей грамоті, ось букви «омега», «альфа»; далі він…

– Постій, Бассареє, де ти кажеш букви? – чаклун підійшов до постаменту.

– Ось, – вказав хеллит, – а що?

– «Альфа» і «омега» – перша і остання букви вашого алфавіту, тоді, чому вони написані в зворотному напрямку? – Іскрен придивився до фрески і розгледів ледь помітний контур, який формував жолоб навколо літер. – Тому що, «початок і кінець – суть нероздільні…», – відповів він сам і сильно натиснув на фреску, вона піддалася і провалилась, а стінка постаменту, на якій було це зображення відсунулася в бік.

Нарешті всі побачили те, що являла собою «річ» О́тая, за чим так довго полювали мисливці за скарбами. А був це пісочний годинник. Начебто звичайний, але дивним чином з верхньої капсули сипався пісок, ніби годинника щойно хтось перевернув. Більше того – пісок сипався, але кількість його у верхній капсулі не меншала, а в нижній не більшала.

– Ось вона – «річ», – зітхнув Лис. – Таки правда.

Іскрен простягнув руку до годинника і в цей момент почув скрипіння луків.

– Не робіть дурниць, Іскрен-бей, – мовив нойон. – Віддайте мені іграшку, і все буде добре, як я і обіцяв.

– Не слухай, друже! – крикнув хеллитською Бассарей, – роби як домовилися!

Але чаклун вже знав як йому чинити насправді, він зрозумів свій сон, зрозумів сенс сичання змії, зрозумів чому ніхто двісті років не знаходив цю «річ», зрозумів в чому зміст «альфи» і «омеги». Це був не просто годинник, це і був час заточений колись О́таєм в цей предмет.

– Ні, Бассареє. Є інша пропозиція – давай спробуємо ще раз.

Іскрен перевернув годинника і світ навколо пішов обертом. Він чув свист пущених стріл, відчував, як гостре залізо пробиває його нагрудник, впивається в груди, живіт, шию, трощить хребці. Але те йому було вже байдуже, те все не мало значення. Мало значення лише бездонне зоряне небо, що намалювала його свідомість, сузір'я на якому то набували знайомих форм, то ставали геть чужими, далекими, невідомими. Потім все поглинула темрява.

– А потім що сталося, діду? – запитав хтось із хлопчаків.

– Так, дідусю, що? ­– підтримали його інші. – Що з сталося з ними усіма: з верінгом, з Лисом, з чаклуном? Розкажіть.

– А хто його зна, сумніваюся, що вони про це комусь змогли розповісти.

– А ви ж тоді звідкіль те все взнали? ­– почувся голос найстаршого з дітлахів.

– Сорока на хвості принесла, – відрізав дід. ­– Диви який грамотний. Все. Я обіцяв сказ казати, а ви худобу годувати. Завтра я вам щось цікавіше розповім.

Дітлашня радісно загомоніла і побігла виконувати обіцянку, коли вони зникли з поля зору, дід знову розкурив люльку і дістав з кишені срібного медальйона з бурштином.

– Кому ж вони розкажуть... ­– сумно посміхнувся він.